Наша олімпіада: матрьошки для “Москви-80” виготовляли у Черкасах

Рівно 40 років тому, з 19 липня по 3 серпня 1980-го, Москва приймала ХХ Олімпійські ігри. То були перші великі міжнародні змагання, які я дивився по телевізору з повним розумінням того, що відбувається на аренах. Навіть щоденника з блокнота зробив і вів набагато відповідальніше, аніж шкільного. Вимикав розпечену чорно-білу “Весну” хіба коли кінники бар’єри брали, художні гімнастки зі стрічками вистрибували та вільники на борцівському килимі вовтузилися: всі ті протистояння мене не цікавили. Коли ти не знаєш, за що нараховуються бали та за що знімаються – нема на що дивитися.

У Москві наших виступало двоє: уродженець Грушівки на Кам’янщині Василь Юрченко та драбівчанин Юрій Шапочка. І обоє стали призерами – Василь Юрченко здобув “бронзу” в змаганнях на каное-одиночці (на попередній Олімпіаді в Монреалі він вже мав “срібло”), Шапочка став “срібним” у складі екіпажу-”вісімки” з академічного веслування. І хто б сказав що наша, тоді ще молода область, молотила лише хліб. Чергову історію розповідає історик і краєзнавець Борис Юхно.

А матрьошки – наші!

Тепер – про інший черкаський доробок, промисловий. Упродовж 1978 – 1979 років право на випуск товарів із символікою Олімпіади-80 від оргкомітету отримали машинобудівники заводу імені Петровського, швейники фабрик Лесі Українки, власне черкаської швейної та шкіргалантерейної, колектив Черкаського звірорадгоспу з хутром норок для VIP-ів МОКу, харчовики-консервники, черкаські та чигиринські умільці фабрик сувенірно-подарункових виробів, сувенірного цеху нашого м’ясокомбінату та інші колективи. Усього навесні 1980-го “олімпійських” підприємств у краї налічувалося півтора десятки і для Москви вони випускали 56 “почесних” товарів. Від великого харчового устаткування з Машбуду (ще у квітні 1979 року до столиці вирушила група машбудівців, аби там на двох м’ясокомбінатах зібрати й запустити лінії продуктивністю 600 кілограмів напівфабрикатів на годину, пельменів і фрикаделей. На комбінати громадського харчування усіх міст СРСР, де проходили олімпійські турніри, а окрім Москви це були ще Київ, Ленінград, Мінськ і Таллінн, черкащани також відправили сотні посудомийних машин та тисячі електороводонагрівачів або й навіть сифонів для газованої води) до… Ну, наприклад, хусточок із логотипом Олімпіади-80 з фабрики імені Лесі Українки чи цукерок від кондитерів Шполи.

Та свого часу чи не найбільше мене вразила інформація про те, що знаменитий сувенір-матрьошку для іноземців виробляли на Монастирищенському обозобудівному заводі! Не дивуйтеся такій архаїчній назві: до останнього в Союзі налічувалося кількадесят столярних підприємств, з “конвеєрів” яких сходили підводи, вози, сани та супутня дерев’яна продукція з відходів основного виробництва. Тож заводські художники Наталя Косенко і Василь Поштерян створили своїх неповторних “Українку” і “Козака”, за що удостоїлися Дипломів Олімпійського комітету. Не подумайте, що всіх матрьошок до Олімпіади зробили в Монастирищі, як і горілку розлили в Золотоноші чи Кам’янці. Звісно ні. Але ж особливі “українські матрьошки” родом були з Черкащини.

Про солодощі

Кондитерка – окрема тема. Перед самою Олімпіадою-80, бо наперед неможливо, майстри Шполянської кондитерської фабрики розпочали випуск 400-грамових наборів “Білочки” та “Пташиного молока”, кондитерського цеху Уманського винозаводу – “Наталки Полтавки” і “Буревісника”. З маркою “солодких фабрик” Шполи, Золотоноші та Умані до Олімпіади також випускалися мармелад “Лимонно-апельсинові скибочки”, зефір, тістечка-”воздушки”. Для усіх цих смаколиків художники розробили стильні “олімпійські” упаковки та що важливо – на різну вагу вмісту: 25, 50 і 100 грамів для “цитрусів” та 300 для зефіру. То аби не шокувати іноземців нашою звичкою усього брати кіло. Ну в крайньому випадку – півкіла. Щоправда, через специфіку товару кондитерка призначалася не для Білокам’яної, а для Києва: міста, де проходили футбольні матчі турніру, відтак й іноземців не бракувало. Забув сказати, хоча це й так зрозуміло: “з власної ініціативи” наносити лого Олімпіади на продукцію ніхто не мав права. Кілька етапів “стандартизацій-сертифікацій”, а вже потім, якщо підприємство отримає таке право. Були випадки, коли швейників з невеличких фабрик, зазвичай у райцентрах, карали навіть за емблему з Мішкою на дитячому одязі.

До слова, спеціалісти до Москви теж вирушали після прискіпливого відбору. З листопада 1979-го до квітня 1980-го в Черкасах пройшло кілька етапів професійних конкурсів серед кулінарів за право готувати страви та обслуговувати гостей Москви. За їхніми підсумками до столиці вирушили кондитери Лідія Овчарук та Ніна Підліснюк з Черкаської фабрики-заготівельної, а також Ніна Зарічна з їдальні ЗТА. А “олімпійськими офіціантами” стали Микола Гребінь, Олександр Богачук, Василь Карбівничий.

Як земляки Москву уквітчали

Неабиякою дивиною (бо до певного часу й підозри не мав, що черкаська промисловість, сільське господарство та переробка так активно “пахали” на олімпійську Москву) мені видалася та, що навіть флористичний антураж свята був нашим!

Ось що з цього приводу писала “Черкаська правда” від 10 квітня 1980 року. “Черкащина – основний постачальник в Україні насіння квітів. Зрозуміло, наші квітникарі не стоять осторонь підготовки до Олімпіади-80. Говорить начальник обласного управління “Сортнасіннєовоч” Володимир Кондратьєв: “Минулого року ми одержали олімпійське замовлення. Йшлося про те, щоб підготувати для Москви насіння квітів у великій кількості. Восени зібрали врожай у колгоспах “Дніпро”, “Маяк” і “Нова зоря” Черкаського району, імені Шевченка Чорнобаївського, в учгоспі “Родниківка” Уманського. І ось продукція відвантажена до столиці. Це більше трьох тонн квіткового насіння. Тут гвоздика і жоржина, айстра і дельфініум, маки і чорнобривці – загалом 20 видів, що прикрасять святкову Москву”.

Олімпійський спокій

Коли скласти усі підготовчі факти до купи, видається, що 1980-го року Черкаси й самі могли б провести Олімпіаду. Жарт, звісно, та уявіть собі, що то була за подія, коли всі області УРСР долучилися до організації форуму нехай і втроє менше, ніж наша. Хтось там казав, що й німців у війну самі здолали б? Дзуськи. Вони навіть Олімпіади самі б не провели.

До Москви, Ленінграда, Мінська, Таллінна та, само собою, Києва вирушили кількасот наших кухарів, офіціантів, покоївок, перекладачів, стюартів (спеціально навчених людей, які слідкують за порядком на стадіонах під час змагань), пожежних… І звісно ж – міліціонерів. Явних та утаємничених.

Якось, ще 2010 року, натрапив на публікацію у “Прес-Центрі” Володимира Чоса. Стаття, надрукована у номері від 28 липня, називалася “Олімпійський порядок”. Йшлося в ній про одного з бійців “невидимого фронту”, городищанина Петра Боговика. В себе вдома він працював на посаді начальника карного розшуку місцевого райвідділу міліції. Навряд-чи спокійно, але ж у рідному краї. Де, як відомо, в цій професії для розкриття злочинів й стіни кабінету допомагають чи застінки неподалік.

І ось на тобі, “маєш, Петре, празник”: включений до Дніпропетровського зведеного загону для забезпечення правопорядку у Москві під час проведення Олімпіади. І таких як він – ще без малого тисяча з Черкаської, Київської, Вінницької та Дніпропетровської областей. Петро Іванович згадував, автор статті записував, а мені залишається лише зацитувати фрагмент з того завбачливо збереженого матеріалу, адже знав, що згодиться.

“У Москві все було спокійно. Алкоголіків та дебоширів заздалегідь вивезли за 101-й кілометр. На період Олімпіади були вжиті заходи з обмеження в’їзду людей з інших міст. Скасували всі екскурсії, обмежили рух транспорту, потяги спрямували об’їздними маршрутами (у підтвердження цих слів – невеличке оголошення у “Черкаській правді” від 20 липня 1980 року: “Станція Черкаси повідомляє, що особам, які їдуть з пересадкою на вокзалах Москви, необхідно звернутися у каси вокзалу для зміни маршруту без заходження у Москву. Особам, які їдуть на Олімпіаду чи за кордон з Москви, необхідно мати всі документи, які підтверджують необхідність перебування у Москві. Одиноким пасажирам та туристичним групам в’їзд в Москву на цей час заборонений”, – прим.)

У столиці членів зведеного загону розселили у п’яти школах, я з товаришами потрапив до 88-ї. Підйом був о 4.30. Ми мали забезпечувати порядок у Палаці спорту. Там проходили змагання з гімнастики, дзюдо. Задовго до початку нас привозили автобусом. Ми оглядали всю прилеглу територію, приміщення, всі глядацькі сектори, зазирали під кожен стілець. Нічого небезпечного не траплялося. Хоча якось знайшли апули від наркотичних речовин. Але все було спокійно, без провокацій. Ніхто з гостей Олімпіади навіть не здогадувався, скільки співробітників міліції було поміж ними, адже всі ми були у цивільному одязі”.

Так чи ні, адже певним контингентом наші міліціонери упізнавалися й без форми, але нічого надзвичайного на іграх тоді справді не трапилося. Ну 45 держав їх бойкотували, але то таке.

Мені ж найбільше запам’ятався останній день Олімпіади, який припав на день мого власного 11-річчя. Коли у небо на повітряних кульках злітав Мішка, навіть подарунки не тішили…