Черкаський бренд діда Архипа: шість підприємств у місті виготовляли меблі з лози

На початку 50-их років минулого сторіччя в Черкасах на Першотравневій площі (де нині Соборний сквер) відбулися дві виставки досягнень народного господарства — спочатку районна, а наступного сезону — міжрайонна. Колективи господарств і підприємств демонстрували свої вироби. Серед них і лозомеблеві підприємства, біля зразків продукції яких збиралося багато глядачів. Людей приваблювали ажурні вироби з лози. Кожний виріб бавив око. Плетіння з лози, хитромудрі народні ремесла надовго примушували замислюватись: чи є межа людським можливостям і фантазії? У післявоєнний час у кожній черкаській родині були вироби з лози — стільці, етажерки, дивани, столи, різноманітні валізи, кошики. А нині цей народний промисел забутий з багатьох причин, лише лозомеблева майстерня в Корсуні-Шевченківському, де збереглися майстри високого класу, нагадують про нього. Черкаський журналіст і краєзнавець Василь Страшевич, родина якого з прадіда була однією із зачинателів лозомеблевого народного промислу, розповідає у газеті “Черкаський край” про його розвиток.

Від приладь для риболовлі до гарнітурів

Природа дарує нам не лише навколишню красу, а й можливість її сприйняти як середовище, звідки можна почерпнути й естетику, і певну логіку та закони. Так і з ажурними виробами з лози. Цей народний промисел своїм корінням сягає глибоких віків. До нас доходять відомості, що перші вироби з лози люди робили для своїх потреб у домашньому вжитку: з очерету, шелюги, лози. Це були приладдя для рибного лову, оздоблення невибагливого інтер’єру своїх будинків. Такі речі сподобалися і володарям палаців, тож незабаром перекочували до їхніх покоїв. Лозомеблеві вироби були в світлицях та спальнях європейської знаті, яка залюбки встановлювала у себе цілі гарнітури — крісла, стільці, столи, ширми та інші предмети-прикраси. А колись такі вироби слугували навіть єгипетським фараонам — у могилі одного з них знайшли два плетені стільці, що добре збереглися.

Лоза замість ротангу

Лозові вироби стали допов­ненням інтер’єрів веранд, кабінетів, спалень та інших кімнат і  для перших соснівських дач черкаських підприємців та чиновників. Лозомеблеві вироби черкаських умільців вабили око ошатністю, легкістю, довговічністю.

Мабуть, перебуваючи десь на європейському курорті, корсунська володарка княгиня Лопухіна ще на початку 1890 року побачила плетені меблі з ротангу — довгої пальмової ліани, яку привезли з південних країн. Вона відкрила у своєму маєтку майстерню. Але замість ротангу, якого не вистачало і коштував матеріал недешево, робітники почали виготовляти меблі з лози, якої на берегах Росі було багато, до того ж тут здавна плели кошики з лозового прута.

Такі майстерні були і в інших населених пунктах нинішньої Черкащини, звичайно, там, де росла лоза. До кінця ХІХ століття плетені лозомеблі стали невід’ємною частиною міського і дачного побуту, особливо круг­лі столики, покриті в’язаною скатертиною, крісла-гойдалки з пледом, етажерки, дивани й стільці, підставки для квітів.

Під час збирання експонатів для краєзнавчо-етнографічного музею «Митниця», що в школі-ліцеї №34, мені принесли стілець — виріб мого батька ще післявоєнного періоду, що дивом добре зберігся, хоч минуло понад 70 років. Єдиним ворогом лозомеблів була шашіль, якщо лозовий прут не варений…

Майстерня «Петрушин і сини»

Чи не в кожного нашого подолянина і митниччанина, та й жителя горової частини Черкас, були лозомеблеві вироби мого діда — Архипа Кузьмовича Петрушина. Син залізничника підмосковної станції Лопасня, юнак працював із рідним дядьком у Києві склярем, потім став солдатом Острозького піхотного полку, що дислокувався в Черкасах. Зустріч із кароокою козачкою Параскою з Царської Поляни, яка працювала служницею в родині викладача чоловічої гімназії, змінила життя і її, й Архипа.

Вийшовши у відставку, Архип Кузьмович побрався з Параскою Омельківною Горенко, батько якої належав до козацького стану й був справжнім майстром лозомеблевих виробів, тримав майстерню. Саме він навчив свого зятя новому ремеслу, і коли Архип Кузьмович за два роки в повній мірі освоїв виробництво лозомеблевого промислу, молода родина переїхала до Черкас, придбала будиночок біля річечки Митниця. Дід хотів розгорнути своє виробництво, спираючись на допомогу членів родини, — мав він 11 дітей (вижило восьмеро, з них троє дівчат). Дітей учив лозомеблевій справі. Економічно майстерня «Петрушин і сини» зміцніла, допомагали старші сини Андрій, Семен, Сава. Світова війна забрала їх на фронти. Лише в кінці війни хлопці повернулися додому з хрестами та медалями на грудях, і зразу поринули в свою стихію. А тут ще «нова політика» уряду, так званий НЕП, була прийнята, тож робота майстерні поновилася. Працювали на замовлення.

Підросли менші — Грицько і Степан, та дівчата — Марфа (моя мати), Надійка та Євдоха, які разом із матір’ю Параскою Омельківною виготовляли вироби безпосередньо з лозового прута — кошики різних моделей, валізи, чемодани «зірочки» (дитячі кошики), обплітали зроблені з лози меблі тощо.

У великому дідовому дворі було дві криниці, одна для замочування лози, з-за кордону виписали необхідні механізми для варіння лози (тоді вона ставала коричневою і витривалою), лущіння лози для прута з метою опорядження усіх вузлів — і для краси, й для того, щоб сховати всі її недоліки, якщо такі були.

Меблі — на Берлін

У 1920-их роках у період НЕПу в Черкасах було шість лозомеблевих виробництв. Дідове — найбільше, і, як кажуть, найпривабливіше. В місті був ще кошиковий промисел, сировиною слугувала не лоза, а лозовий прут та шелюга. З шелюги робили здебільшого грубі вироби — верейки різного розміру та кошики.

Взимку 1924 року Архип Кузьмович із синами виконував замовлення для однієї німецької фірми — увесь набір меблів для офісного вжитку. Навесні, по першій високій воді, завантажений пароплав із виробами черкаського бренду взяв курс… на Берлін. Пройшовши по ріках і каналах України, Білорусі, Польщі та Німеччини, вантаж прибув до німецької столиці.

…Початок віку характерний тим, що лозомеблеве, а особливо кошикове виробництво, набувало промислового поширення на Черкащині. Розуміючи, що цей промисел принесе значні доходи місту й земству, у Черкасах з вересня 1907 року земством відкрило навчальну кошикову майстерню. Спочатку в ній набували фах 11 осіб, в основному молодь із Черкаського повіту. Земство взяло на себе всі витрати на утримання навчального процесу й учнів. Щороку кількість учнів зростала на одну особу, вже у 1910 році навчалося 13 осіб. Заняття проводили кращі майстри-лозомеблевики, до процесу залучали й старших синів діда — Андрія і Саву Петрушиних.

Після закінчення трирічного курсу кошикоплетіння учням присвоювалося звання майстра.

Мабуть, з учнів виходили чудові майстри своєї справи, бо вже у 1909 році в Києві на всеукраїнській виставці народногосподарських виробів серед кустарів-ремісників Черкаська майстерня, демонструючи свої вироби, завоювали Велику срібну медаль. Утворена на початку 1930-их років промартіль «Інтенсивник» із лозомеблевого виробництва поповнилася колишніми випускниками земської навчальної майстерні. Промартіль — велике підприємство, де працювало понад триста чоловіків і жінок — фахівців лозомеблевих виробів і кошикоплетіння, де не раз доводилося бути й мені, адже в ній батько з 1935 року очолював виробничий процес, щось на зразок головного інженера артілі.

Як «Комборбез» оживив ремесло

Лозовироблення — це унікальне ремесло, що навіть до наших днів дійшло без змін, а лозоплетіння взагалі стало основою ткацтва виробів, завдяки якому вони ставали чарівною ручною роботою справжнього майстра.

Після перегляду «нової політики» уряду, коли умови існування кустарів стали жорсткішими, виробництво дідової майстерні почало занепадати; позакривалися підприємства, почалося безробіття. Саме в цей період в Україні була утворена організація «Комборбез» — комітет по боротьбі з безробіттям, де піклувалися про те, щоб озброїти людей новими виробничими профілями. Організовувати в містах і великих селах виробничий процес були запрошені й дідові сини Андрій, Семен і Сава, як чудові майстри лозомеблевої справи. Вчили людей азам, потім уже створювали майстерні й артілі, які під наглядом майстрів продовжували опановувати виробництво різноманітних меблів чи предметів лозоплетіння. Так Сава Архипович працював у Тульчині, де жив тоді мій батько, який закінчив курси «Комборбезу», а незабаром і сам (уже коли побрався з дочкою Архипа Кузьмовича — Марфою, моєю матір’ю) колесував Україною, щоб теж навчати.

На початку 1930-их професія лозомебляра ожила, й у Черкасах була створена промартіль з виготовлення ажурних, плетених та гнутих лозомеблів для народного вжитку. Ця промартіль «Інтенсивник» проіснувала, як і відділення в міськпромкомбінаті (де працював після війни батько), до 1959 року, коли почалися роботи з обладнання чаші для водосховища.

По суті, в Черкасах цей древній промисел зник. А він нині такий необхідний нашим сучасникам, у яких і дачі з’явилися, й нові палаци, і звичайні квартири… Лоза оживила б їхній інтер’єр, внесла б свіжість, додала б природної сили та тепла.

На Черкащині залишилося багато місць, де росте лоза, необхідне лише господарське око, щоб прикласти руки до оновлення цього народного промислу.