Бути у формі: краєзнавець розповів про шкільні костюми з минулого

Пригадую, як наприкінці серпня 2017-го в обласному краєзнавчому музеї відкрили тематичну ретро-виставку “Подорож до Країни знань”. Чудова вдалася виставка, з цілою дитячою кімнатою, в якій невідома середньостатистична школярка могла готувати уроки десь у першій половині 1960-х. Принаймні, предмети інтер’єру з фондів музейниці підібрали тогочасні. А ось шкільне плаття на вішаку було з прикінцевих 1970-х. Ну то таке, на загальну позитивну картину певна невідповідність не впливала. Але ж знайшлися колеги, які саме щодо форми “відписалися чорним”. Мовляв – клятий тоталітарний режим, змушував дітей ходити в одностроях, душив особистість змалечку, ну й тому подібні висновки. Але прикметніше, що про радянську школу “в оригіналі” авторка матеріалу могла знати не більше, аніж я про червону планету з “Марсіанських хронік” Рея Бредбері (до речі, завтра його віковий ювілей), позаяк вирахував: до школи вона пішла вже на десятому році незалежності. Чергову історію з минулого розповів з притаманним йому гумором краєзнавець Борис Юхно.

Або ось, щодо випускниць. “Крик душі”, оприлюднений “Новою Молоддю Черкащини” 1 червня 2016 року. “Я не знаю, що, яка в принципі неіснуюча ностальгія змушує дітей 2000-х вбиратися у шкільну форму держави, яка припинила своє існування практично покоління до того, як вони з’явилися на світ?! (у мене теж “?!”, якесь зовсім неживуче покоління видалося) Кому потрібна оця передача “культу совка” в голови сучасних дітей?”

Як на мене, все пояснюється просто. Радянська шкільна форма, принаймні – для дівчаток – була стильною й істинно жіночою. Настільки практичною – цього напевне знати не можу, зате точно знаю, що ще й помірно-спокусливою. Сумнівний аргумент на користь, але вони самі так вважають, і не мені з ними сперечатися. І нічого кращого відтоді українська легка промисловість не запропонувала. А, забув, її в промислових масштабах взагалі не існує.

Вишиванки як альтернатива? Шановні, вишиванка – це елемент національного одягу. Чому тоді хлопців у шаровари не вбати? Вишиванка під класичним піджаком – то, як на мене, взагалі феєричне кугутство. Франко так ходив? Ну, Іван Якович мав на те, щонайменше, дві вагомі причини. Та зрештою: якщо хтось із сучасників стане йому рівним, теж матиме повне моральне право вдягатися як завгодно.

Шкільною формою японок є “матроски”, а не кімоно. Німкень – піджаки й спідниці, а не етнічна одіж баварської селянки якогось умовного ХVІІІ століття. Шкільша форма й національний костюм – це різне, і кажіть мені що хочете.

Буквально три-чотири абзаци щодо історії шкільного вбрання, в інтернеті є досхочу, подекуди суперечливого. Але усереднено буде “якось так”.

У далекому 1834 році був ухвалений закон, що затвердив загальну систему всіх цивільних мундирів у Російській імперії. Складовою системи стали гімназійні і студентські мундири. А 1896 року з’явилося положення про гімназичну форму для дівчаток: строгі сукні певних кольорів для різного віку, плісіровані спідниці до колін, манжети, комірці… Відтоді в усе це вдягалися й гувернантки (а не покоївки).

1918 року, у форматі боротьби з пережитками царсько-поліцейського режиму, шкільну форму скасували більшовики (знайоме, правда?), однак 1949-го її знову увели. А заодно на кілька років – й роздільне навчання. Упродовж 1950-х хлопчача форма нагадувала військову, під ремінь і з фуражкою, для дівчаток теж не передбачалося нічого вишуканого: безальтернативні вовняні темно-коричневі сукні з робочими чорними чи святковими білими фартушками. Тоді навіть шкільні зачіски строго регламентувалися. Коли не помиляюся, була навіть така хлопчача модель стрижки, “Шкільна”. Школярки плели коси або ж фіксували волосся невидимками.

У 1962 році хлопчаків переодягли у сірі вовняні костюми, а в 1973 році – у костюми із синьої напівшерстяної тканини з емблемою й алюмінієвими гудзиками. У 1976 році дівчатка теж стали одягатися по новому – у темно-коричневі сукні. Білі комірці – як для дівчаток, так і для хлопців, – окреме випробування. Не так для них, як для мам і бабусь. Прати, прасувати, підшивати… Морока! Зате дисциплінує. Школярки вміли це робити, та й школярі, хоч і не всі, теж. У середині 1980-х старшокласниці могли змінити плаття й фартух на синю спідницю, сорочку, жилетку й піджак.

В Україні форма для хлопчиків була коричневою, без нарукавної емблеми на піджаку на відміну від “московської”. Цупкенькою такою, “витривалою” була та форма до фізичної активності. Теперіші піджаки, здається, більше розраховані на активність ділову. Вони абсолютно не розраховані на позаштатні ситуації, хоч і красивіші.

Згадаємо ціни. Наприкінці 1970-х шкільна сукня коштувала 8 – 10 рублів, два фартухи – чорний і білий, по 3.50, тож разом 7. Манжети й комірці – прості по 50 копійок, мережеві – 1 рубль. Тоді ж у “Дитячому світі” чи універмазі костюм для хлопчика можна було придбати за 17 – 17,5 рублів. Сорочки – 3 – 3.50.

Відколи 1992 року шкільну форму в Україні скасували, відтоді і впроваджують. При тому, відміняють у Києві, а повертають на місцях. І все тому, що за нашим базовим освітянським законом кожному навчальному закладу гарантується право самостійного ведення господарського та навчального процесів. Саме тому за формальною згодою муніципальної влади кожна дирекція може встановлювати які завгодно правила й вимоги до зовнішнього вигляду учнів. І Володимир Зеленський може стільки завгодно відміняти шкільну форму поверх її скасування 1992-го. І тут починаються “схеми”… І тут з’являються централізовано пошиті бордові краватки за ціною мало не haute couture, а то й доносяться “наполегливі рекомендації” батькам, де має бує бути пошита вся “форма для класу”. Все це з тієї ж серії, де мають бути виготовлені меблі, хто конкретно має фотографувати на випускному, в якому закладі він відбудеться… При тому активіст(-к)и з батьківського комітету, зазвичай моцні такі жіночки з купою тексту на вустах як до ладу, так і й аби не мовчати, секретно вам скажуть, що “ми хотіли там, але нас попросили отам”.

Адже кожному закладу гарантується право самоорганізації, і далі між рядків – в межах неофіційно санкціонованої маленької корупції.

На мисливця й звір біжить. Вже майже поставив крапку, та з іншої причини гортаючи підшивку української версії “Комсомольской правды” за 2003 рік в “Столичной хронике” натрапив на статтю до цієї теми з провокаційною назвою “В школу – в чулках, памперсах и с туалетной бумагой!”

Подібні хайпи й робили виданню тираж, то таке. Всі ж знають, що на шкільних базарах скуповувалися дорослі, то чому б їм не запропонувати заброди чи памперси? Це аж ніяк не робить товари шкільними, Однак, пропозиція крупномірних бюстгальтерів, презервативів і панчох з пояском справді трохи дивує. Не так тепер аби надто, та все ж…

“Ну а почему бы не понимфоманить лет так с 14-ти? Школьные Лолиты добросовестно запасаются к учебному году всяческими сексуальными штучками. Если не удасться соблазнить учителя (тут, схоже, “комсомольці” пробили дно), то хотя бы одноклассникам головы вскружить, получится точно! Говорят, под школьной формой такие чулочки смотрятся великолепно. Цена в 40 гривен нимфоманок (очевидно, малися на увазі німфетки, адже з німфоманками їх різнить років 20 віку, ну то такоє) не останавливает, и постоянно хочется… в школу”.

Так, до школи хочеться. До “тієї” школи. Ненадовго, на якихось кілька днів вересня. У свій клас, до друзяк-приятелів і навіть однокласниць. І навіть не однокласниць…