Черкаські солодощі, або шампанське з тортом – як головні новорічні смаколики

Сьогодні – сага про новорічне солодке. Ще – напівсолодке. Тільки не змішуйте його з горілкою. По-перше, це майже позбавляє шансів дочекатися того солодкого, що торт, а коли таки зайде, то може й вийти. По-друге, цей адський “коктейль” давним-давно має неофіційну назву “Крємльовскіє звьозди”, тож вживати його не рекомендують зразу два українських міністерства: охорони здоров’я та оборони. Розповів чергову новорічну історію краєзнавець Борис Юхно.

Спасібо товаріщу Сталіну

“Товарищ Сталин занят величайшими вопросами построения социализма в нашей стране. Он держит в сфере своего внимания все народное хозяйство, но при этом не забывает мелочей, так как всякая мелочь имеет значение. Товарищ Сталин сказал, что стахановцы сейчас зарабатывают много денег, немало инженеры и трудящиеся. А если захотят шампанского, смогут ли они его достать? Шампанское – признак материального благополучия, признак зажиточности”.

Так у 1936 році піарив шефа нарком харчової промисловості Анастас Мікоян. Важко сказати, чому вождь раптом вчепився конкретно в шампанське: може то щось особисте, та саме його визначив одиницею виміру достатку. Але 28 липня 1936 року за особистої участі Сталіна на засіданні політбюро було ухвалено Постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) “О производстве Советского Шампанского, десертных и столовых вин”.

Вже в тому ж році в Ростові випробували резервуарну технологію виробництва, а 1937-го з конвеєра Донського заводу шампанських вин зійшла перша серійна пляшка благородного пролетарського напою в тарі 0,8 літра. Вона залишалася такою аж до 1988 року, а потім її непомітно зменшили до 0,75. Вже тоді шийку пляшки збагачували фольгою, а закупорювалася вона дерев’яним корком. Все, як і нині, з тією лишень відмінністю, що першим фоновим кольором етикетки був білий і тримався він довго. Ще й у 1968 році, коли на екрани вийшла знаменита “Діамантова рука”, в пам’ятному епізоді, де “шампанское по утрам пьют или аристократы, или дегенераты”, Геша припадає до “фугаса” з білою етикеткою. Іще одне: довго пляшки для шампанського мали лише коричневий колір.

Найменше маю бажання пірнати у технологічну тему, та все ж доведеться сказати, що навіть в роки війни тривали роботи, покликані здешевити продукт, не позбавляючи його при цьому смакових властивостей. Зараз це було б дуже просто, бо тепер є така штука, як “Е” з різними цифровими індексами, а тоді на це витратили більше десяти років. І в далеко не “святкового” 1942 року Сталінської премії була удостоєна не якась дуже відома людина, а абсолютно непублічна: хімік-шампаніст Антон Фролов-Багреєв. В 1953 році професор Агабальянц, нарешті, видав результат: було запропоновано шампанізувати вино у безперервному потоці, а не в закритому резервуарі, як до цього.

Вже в другій половині 1950-х революційна технологія дозволила здешевити продукт на 20 процентів, потім ще і ще, допоки його ціна надовго не зафіксувалася на позначці 3.47 – 3.50. Пізніше, звісно, вона почала рости: 4.17, 5.17, 5.50…

Західні виробники спочатку іронізували з цього приводу – мовляв, в СРСР шляхетний напій перетворили в газовану бормотуху, що в такій країні не диво. Та скінчилося все тим, що до 1975 року ліцензію на виробництво ігристого вина за радянським методом за великі гроші придбали всі без винятку провідні європейські виробники, і серед них – найстаріша та найіменитіша фірма, французька “Моет”. Ось так “Советское Шампанское” стало найкращим у світі з-поміж тих, які не продають на аукціонах. До речі, до його виробництва опосередковано причетні і черкащани – на нашому Машбуді виготовляли комплектуючі для ліній розливу напою.

Загадка “Київського”

Знаменитий торт “Київський”… Про історію його створення ходять легенди. За однією з них і найвідомішою, бренд з’явився помилково. Одного, і як виявилося – прекрасного вечора 1956 року, – на фабриці ім. Карла Маркса кондитери забули прибрати до холодильника на ніч збиті білки. А наступного ранку начальник цеху Костянтин Петренко та його помічниця Надя Черногор, щоб приховати помилку колег, вирішили спекти торт із того, що побачили. Зачерствіла білкова маса пішла на коржі, які промазали кремом…

Інша версія походження “Київського” менш відома. Кажуть, що до війни у Білій Церкві жив кондитер-єврей, який за старим бабусиним рецептом робив тістечка з тертими горішками. Згодом учень кондитера привіз цей рецепт у Київ і з кимось ним поділився. Той “хтось” мав родичку на кондитерській фабриці. Там, звісно, з цих легенд тільки сміються. І кажуть, що найвідоміший торт Союзу народився зовсім не випадково, а в результаті тривалого технологічного пошуку оптими.

З часу появи “Київський” став найбажанішим сувеніром зі столиці України, а поїзд “Київ – Москва” гострослови перенарекли у “тортовоз”. Дуже смакував наш торт кремлівській еліті, а найбільшими “карлсонами”, – хто б міг подумати, – були Леонід Брежнєв і Андрій Громико. Між іншим, початково у ньому були горішки кеш’ю із Індії, пізніше їх замінили на арахіс майже скрізь, де випускали “Київський”. Але не родоначальники. На фабриці ім. Карла Маркса до останнього тримали марку і лише під тиском економічних обставин перейшли на фундук. Але з чим би він не був, коштував 3.30, згодом – 3.50.

Доречно пригадати, що “Київський” був не єдиним “географічним” тортом у країні. Ще смакували “Ленінградським” і “Прагою”. Автором останнього вважають майстра солодощів Володимира Гуральника. 1955-го він влаштувався на роботу у московський ресторан, в меню якого переважали чеські страви, але нічого солодкого на десерт не було. Час від часу туди по обміну досвідом приїздили чехословацькі колеги. Вони скуштували витвір Гуральника і погодилися, аби торт називався “Прага”. До речі, торти “Пташине молоко”, “Зденка” та “Вацлавський” теж придумані Володимиром Гуральником.

Про черкаські солодощі

Друга половина 1960-х – небачені обсяги, постійні новинки асортименту, стабільний попит. Він загалом-то неминучий при дефіциті, але ж на сяке-таке його не буде навіть за браком товару. У березні 1966-го кондитери Черкаського міськхарчокомбінату розпочали виробництво нових цукерок: шоколадних “Наталка Полтавка” та “Балтика”, карамелі “Грильяжна”, кількох різновидів ірису. Влітку асортимент поповнився “Вишнею в шоколаді” і тортами “Празький” та “Святковий”.

Нові місцеві торти стабільно з’являлися до свят. Ну от хоч би “Сюрприз” до Нового, 1968 року. Цитата: “Сюрприз” приготували до новорічного столу кондитери міського харчокомбінату. Налагоджено випуск шоколадно-вафельного торту, який так і називається, “Сюрприз”. У магазини відправили 10 тисяч цих тортів. Напружено працюють в ці дні майстри смачного. Святкові столи черкасців прикрасять 80 тисяч тортів різних видів, виготовлених іх руками”.

Черкаська макаронна фабрика – то цукерки “Незабудка”, “Корівка”, “Зльотна”, торти “Гілка”, “Золота рибка”, “Жовтневий”, “Студентський” та інші. Час випуску – 1970-ті.

Аж тут – Московська Олімпіада-80, яка для харчовиків стартувала зі звісткою про її проведення за пару років до, а скінчилася за пару років після, коли катронажки перестали прикрашати коробки логотипом.

Цукерники Шполянської кондитерської фабрики розпочали випуск 400-грамових наборів “Білочки” та “Пташиного молока”, кондитерського цеху Уманського винозаводу – “Наталки Полтавки” і “Буревісника”. З маркою “солодких фабрик” Шполи, Золотоноші та Умані до Олімпіади також випускалися мармелад “Лимонно-апельсинові скибочки” та зефір.

Для усіх цих “іміджевих” товарів художники розробили стильні упаковки із символікою ігор і що важливо – на різну вагу вмісту: 25, 50 та 100 грамів для “цитрусів” та 300 для зефіру. Це щоб не шокувати іноземців нашою звичкою усього брати “кіло”. Ну в крайньому випадку – “півкіла”. Щоправда, через специфіку товару кондитерка призначалася не для Білокам’яної, а для Києва: міста, де проходили футбольні матчі турніру, відтак і іноземців теж не бракувало.

Навіть не намагатимуся тут доводити, що тодішня фабрична кондитерка була сама цяця, а теперішня одна кака. “План по валу, вал по плану” так чи інакше занапастили всі галузі. Тому більшість, тобто абсолютна більшість радянських жінок, в домашніх умовах готували смачнючі ексклюзиви. Дарма, що теж “серійні”, але ж кожна – свої, особливі. Від найпростіших – пісочного печива в духовці, трубочок на електровафельниці, какао-шоколадної “ковбаси” з покришеним печивом замість сала у холодильнику – до неймовірної смакоти тортів, серед яких навіть й сам “Наполеон” був хоч і смачною, але банальщиною. Майстерності їх вчили бабусі, мами, школа на уроках праці, цілі томи переписаних від руки рецептів. Але як каже Леонід Каневський – “но ето уже совсєм другая історія”.